Хоч і непомітно, але у Вінниці все ж потрошку настає весна: іноді з-за хмар визирає сонечко, народ на вулиці дістає сонцезахисні окуляри, а потім дуже швидко їх ховає та починає шукати рукавиці. Гаряча кава все ще актуальна, а ще актуальним є Восьме березня. Спеціально до цього дня ми шукаємо та дістаємо питаннями цікавих вінничанок, які досягають успіхів у своїх сферах діяльності, створюють цікаві проекти, займаються соціальною діяльністю.

Першою в наше поле зору потрапило нове обличчя у Вінниці, письменниця Вероніка Нерло, яку ви також можете знати як Вероніку Сутункіну, директорку дитячої бізнес-школи «MiniBoss». Про книгу «Оголений Всесвіт», письменництво та переїзд до Вінниці читайте у першому з наших березневих інтерв’ю!

- Декілька місяців тому ти приїхала до Вінниці. Як тобі місто?

- Порівняно з Києвом Вінниця дуже інша, в позитивному ключі. Мені надзвичайно подобаються ритми вінницького життя. Вони трохи сповільнені. Перший місяць я до них адаптувалась, адже одразу після переїзду ще по-київськи поспішала, суїтилась, а тут все так повільно, люди набагато спокійніші, робочий день спокійний.

Мені подобається відкритість вінничан, бажання допомогти. Коли я тільки приїхала, то не знала абсолютно нікого тут. Зараз я можу сказати, що за два місяця зустріла просто море класних людей. Я дуже вдячна Всесвіту за те, що в мене є такі знайомства з відкритими людьми, які готові допомогти, підказати, зробити послугу. Для Києва це нонсенс. В цьому плані мені дуже подобається Вінниця.

І я з нетерпінням чекаю на весну, мені здається, що весною місто розквітне і це буде зелене, насичене життям місто.

- Куди в першу чергу пішла у місті?

- Після приїзду я одразу почала шукати свій офіс, тому що вулиця Магістратська дуже велика, довга, і навігатор завів мене в парк. Я заїхала на територію парка і все гадала: «А де ж тут може бути офіс?». А потім я, все ж, знайшлась. Тому перше місце, в яке я потрапила у Вінниці – це Парк Горького.

До речі, це місце – одна з причин, чому я дуже чекаю на вінницьку весну. Мій офіс знаходиться прямо навпроти парку, і я вже собі уявляю, як зазеленіють та розквітнуть усі ті дерева.

- Чого не вистачає Вінниці?

- Дуже не вистачає творчих вечорів. Не вистачає заходів, виїзної йоги, вечірок. Не вистачає місць та заходів, де б збирались люди по інтересам. У Києві цього дуже багато, а от у Вінниці – надзвичайно мало. Однак, це й можливість для мене. Я на своєму досвіді можу доказати та показати вінничанам ідеї такого інтерактивного відпочинку.

До речі, тринадцятого березня о 18.00 в «CHERDAK» відбудеться творчий та одночасно благодійний вечір за організації агенції «Мамі Треба». Ми будемо збирати кошти для лікування хворої дівчинки, тому запрошуємо долучитись усіх бажаючих.

- Давай поговоримо про письменництво. Чому Вероніка Нерло? Чим зумовлений такий вибір творчого псевдоніму?

- Нерло – це моє дівоче прізвище. Стати письменницею – це була моя дитяча мрія, тому однозначно, коли я написала свою першу книгу, мені хотілось, щоб вона була від Вероніки Нерло, а не від Сутункіної.

- Про що «Оголений Всесвіт»?

- Коли мені задають це питання, я зазвичай відповідаю: «Про любов». Там дійсно дуже багато любові, багато почуттів та чуттєвості. Ця книга скоріше про душу, про пошук любові, про чоловіка. Вона присвячена чоловікові, однак, чоловікові в цілому, а не якомусь конкретному. Про почуття.

Це такий концентрат почуттів в одній книжці, що коли все закінчено і ти ставиш останню крапку, виникає певний катарсис. Завжди радісно. Я дуже радію, адже це як народження чогось нового, неначе дитини. Це дуже здорово і завжди радісно.

І на досягнутому я не зупинятимусь: вже готується наступна книга. Вона буде про людей, про справжні, реальні, людські історії. Неймовірні історії.

Коли я зустрічаюсь з цікавою людиною, і вона розповідає мені цікаву історію, чомусь завжди проскакує тема батьків та дітей. Ця тема завжди виникає сама по собі. Я думаю, що наступна книга буде про чоловіків, але про батьківство. Поки не знаю точно, але це буде історія реальних людей, тому я збираю цікаві історії, готова зустрічатись, приділяти час людям для того, щоб вислухати їхні історії і написати про це.

- Як близькі та друзі ставляться до вашої книги та творчості в цілому?

- Я не можу сказати, що моя сім’я – це мої читачі та прихильники, однак, вони мене підтримують, в моїх починаннях, в письменництві, коли влаштовую творчі вечори. Вони завжди присутні на моїх творчих вечорах.

Більше за все мене вразила реакція тата, коли я дала йому послухати мою поезію. За двадцять хвилин, що він слухав, від усього абстрагувався, а потім обійняв мене і сказав: «Я так тобою пишаюсь».

І це, напевно, найвища оцінка, яку можуть дати близькі.

- Ти писала з дитинства, правильно? Що було найпершим, що ти написала?

- Це були просто думки на папір. Я їх нікому й ніколи не показувала, вони досі залишаються неопублікованими і навряд чи колись будуть.

Коли я вже себе ідентифікувала, як письменницю, визнала, що хочу нею бути, був 2015 рік. Я пішла на курси письменницької майстерності Густава Водічки. Це – дуже популярний у Києві метр письменництва та ораторської майстерності. Він дістав з мене письменництво, змусив опублікувати те, що я написала, і з тих пір я почала писати короткі тексти. І, в принципі, ці тексти сформулювали мою книгу.

Саме тоді, у 2015 році, я набралась сміливості заявити про те, що я – письменниця. Це, певно, й можна назвати точкою відліку.

Для мене все починалось з онлайн-форматів та зі спілкування з колегами по перу. Я входила в коло письменників міста Київ. Я дуже вдячна Тетяні Спіріній за те що тоді взяла мене за руку й привела в цю літературну тусовку столиці, дуже багато мене підтримувала на початку.

Письменники та усі творчі люди часто не впевнені в тому, що комусь потрібна їхня творчість, сумніваються, що нею потрібно ділитись. Ця впевненість необхідна, і вона створюється завдяки таким гурткам та спільнотам, в яких люди обмінюються своєю творчістю. Є гуртки по інтересам для бізнесу, ораторського мистецтва, ще чогось. Так само й письменництво є такою ж сферою розвитку.

- Розкажи про своїх улюблених письменників та книжки. Чи є вони джерелами натхнення для тебе?

- Так, вони дуже надихають.

Я дуже люблю Віру Полозкову, це російська письменниця. Януш Леон Вишневський також подобається, дуже надихає. Дуже люблю Екзюпері. «Маленький принц» - це моя настільна книга. Річард Бах ще подобається. Говорити можна, насправді, дуже багато, я багато читаю, і улюблених як таких буде дуже складно виділити.

Взагалі за все моє життя до глибини душі мене вразили дві книги. Перша – це «Маленький принц» Екзюпері, а друга – «Шантарам» Робертса. Остання до сих пір залишається моєю улюбленою. Це книга, що змусила мене переживати. Це велика, товста книга, однак я дуже засумувала, коли залишилось зовсім трохи сторінок до кінця. Я смакувала кожну сторінку, і зараз рекомендую її усім, хто не читав.

- Що б порадили письменникам початківцям?

- Писати. Бути сміливими. Обов’язково ділитись своєю творчістю, навіть якщо ти в неї не віриш. Творчість ніколи не відбувається випадково, вона обов’язково дійде до якогось серця. І навіть якщо воно зачепить одне серце, значить, ти вже щось зробив добре й правильно. Хочеться побажати усім письменникам-початківцям сміливості.

- Хто найстрашніший літературний критик?

- Здається, ти сам. Тому що якраз цей «літературний критик» і не дозволяє багатьом творчим особистостям проявитись, заявити світові про себе. Побороти його можна лише діями.

– Вероніко, розкажи будь-ласка про «MiniBoss». Що це за школа і чому в ній навчають?

– У «MiniBoss» ми навчаємо діток побудові бізнесу. На практиці ми разом створюємо справжні бізнес-проекти, які потім учні захищають на форумах стартапів, чемпіонатах у цій сфері діяльності перед підприємцями та бізнесменами з усього світу. Окрім цього діти отримують гранти на розвиток своїх проектів, а також представляють свою продукцію на різноманітних ярмарках.

– Наприклад?

– Проектів настільки багато, що усі й не перелічиш. До прикладу, учні «MiniBoss» друкують свої книги та журнали, варять мило. Дехто пробує себе у області кондитерської справи, створюючи різноманітні солодощі.

Заняття у школі вже почались, ми вже активно переходимо в ту фазу, коли генеруються ідеї. В кінці березня у нас відбудеться форум стартапів, і наші дітки будуть представляти свої проекти перед підприємцями, бізнесменами нашого міста. В нас вже є декілька цікавих ідей, діткам це дуже цікаво, вони прямо світяться.

І, звичайно ж, у нас проходить серія майстер-класів, під час яких до нас у школу приходять підприємці та розповідають про свій досвід, своє діло, як у них це вийшло і так далі.

- Як з’явилась ідея допомагати дітям ставати підприємцями?

- Я завжди обожнювала дітей. У мене є племінники, похресники, і коли я приїжджаю до них у гості, ми постійно граємося, проводимо час разом. Коли мені запропонували Міні Бос, я одразу ж сказала «так!», без зайвих сумнівів та роздумів, і навіть була готова переїхати в інше місто, і тут розвивати цю сферу.

- Чи складно працювати з дітьми?

- З ними складно, коли ти стаєш в позицію «вчителя». Стратегія «Я тут дорослий, а ти дитина, і я хочу тебе навчити» з дітьми не працює, вони упираються. Однак, якщо стати в один рівень з дитиною, сказати «Я твій друг, я хочу тобі допомогти та зробити як краще для тебе», дитина обов’язково відгукнеться. Необхідно просто розмовляти, ставитись як до рівного собі, і тоді діти йдуть на контакт, розповідають про себе та свої бажання, хочуть навчатись. З ними не складно, коли ти з ними відкритий та чесний. Брехати дітям – це не кращий варіант.

Діти не люблять, коли їм вказують, що робити. Не люблять імперативу. Вони дуже самостійні, що чим більше їм даєш можливостей себе проявити, тим більш вони стають слухняними, слухають порад.

Якщо ж дитина однозначно нічого не хоче робити, встає в позу, їй просто потрібно дати можливість постояти в цій позі, зайнятись своїми справами. Або спитати «Чому ти не хочеш цього робити? Чи потрібна якась допомога?».

- Що для тебе Восьме березня?

- День соціального психозу. Свято дуже хороше. Це свято мам, і у цей день я б приділила більше уваги своїй мамі. А коли бачу чоловіків, що носяться тут і там зі складними обличчями, з цими тюльпанами та подарунками по всьому місту, хочеться сміятись. Дуже не подобається така комерціалізація хороших свят.

- Як ти ставишся до фемінізму?

- Дуже неочікуване питання. Я не вважаю себе феміністкою, однак вважаю, що жінка має право, якщо вона цього хоче, бути самостійною, незалежною, займатись бізнесом та чим вона взагалі забажає. Зараз у нас дуже мудрі жінки, дуже класно вміють розділяти кар’єру, сім’ю, стосунки та інші сфери свого життя. Жінки та мами творять, пишуть книги, картини. Жінки – багатосторонні.

Фемінізму часто надають негативних барвів, однак, в цьому немає нічого поганого. Жінки та чоловіки повинні розвиватись, створювати самих себе у рівних умовах, а як вони це робитимуть – справа кожного. Головне – не в збиток оточуючим.

Запитувала та фотографувала Лада Савельєва